Категорія: Виступи у ЗМІ

Стаття у «Юридичному віснику України» (2017. № 43-44 (1164-1165) 27 жовтня – 9 листопада).

 

	Наталія ГЛИНСЬКА, д.ю.н., старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник відділу дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України
	Леонід ЛОБОЙКО, д.ю.н., професор, завідувач відділу дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України
	Ольга ШИЛО, д.ю.н., професор, завідувач кафедри кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності Національного юридичного університету імені Я. Мудрого

         Неоднозначність правового регулювання в Кримінальному процесуальному кодексі України (далі – КПК) порядку вручення повідомлення про підозру судді в окремих випадках призводить до реалізації правозастосовниками невиправданої дискреції з цього питання та, відповідно, існування різних практик у частині визначення суб’єктів, які вправі здійснити таке повідомлення. Це обумовлює необхідність надання послідовних відповідей на низку взаємопов’язаних між собою питань. Порядок повідомлення про підозруОсновним нормативним регулятором порядку здійснення повідомлення про підозру судді є КПК (глава 22, 37), що передбачає особливий порядок здійснення кримінального провадження щодо цієї категорії осіб, а також Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Метою встановлення таких особливостей є забезпечення конституційних гарантій незалежності та недоторканості судді (ст. 126 Конституції України). Конституційний Суд України встановив, що скасування такої гарантії правосуддя, як недоторканність суддів, опосередковано може призвести до обмеження права на судовий захист, гарантованого ст. 55 Основного Закону України, і спрямоване на обмеження прав і свобод людини. На цьому суд наголосив у липні 2012 р., визнавши неконституційними норми законопроекту про внесення змін до Конституції, спрямованих на скасування інституту недоторканності суддів судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України. При цьому КСУ підкреслив, що держава і суспільство, висуваючи до суддів та їх професійної діяльності високі вимоги, повинні, в свою чергу, забезпечити їм відповідні додаткові гарантії належного здійснення правосуддя (висновок КСУ № І-в/2012 у справі про внесення змін до статей 80, 105, 126, 149 Конституції України).Про необхідність забезпечення незалежності судової влади йдеться також у Європейській хартії про закон про статус судців від 10 липня 1998 р., Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи «Незалежність, дієвість та роль суддів» від 13 жовтня 1994 р. № (94) 12, Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 р. № (2010) 12.Загальні питання щодо забезпечення права особи під час повідомлення їй про підозру мають оцінюватися крізь призму ст. 6 ЄСПЛ з урахуванням практики її застосування в рішеннях ЄСПЛ. Окремі аспекти повідомлення про підозру регулюються також в інших правових джерелах. Це, зокрема, стосується рішень Конституційного Суду України. Так, у рішенні від 01.12.2004 у справі №1-1/2004 р. зазначено, що «Недоторканність суддів — один з елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення — забезпечити здійснення правосудця неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Відповідно до положення частини першої статті 126 Конституції України зміст недоторканності суддів як умови виконання ними професійних обов’язків не обмежується визначеною в частині третій цієї статті гарантією, згідно з якою судця не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.Додаткові гарантії незалежності і недоторканності суддів, крім уже передбачених Конституцією України, можуть встановлюватися також законами. Такі гарантії визначені, зокрема, статтею 13 Закону України «Про статус суддів» (йдеться про закон від 15 грудня 1992 р.). Аналогічні гарантії встановлені главою 1 розділу III Закону України від 2 червня 2016 р. «Про судоустрій і статус судців». Учасники кримінального провадження (граматичне тлумачення норм права)КПК передбачає ординарний (глава 22) і особливий порядок (глава 37) повідомлення особі про підозру. Суддя належить до числа осіб, стосовно яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження (п. 2 ч. 1 ст. 480 КПК). Специфіка останнього, серед іншого, полягає у тому, що повідомлення про підозру судді здійснюється Генеральним прокурором або його заступником (п. З ч. 1 ст. 481 КПК). Норма аналогічного змісту міститься і в ч. 4 ст. 49 «Недоторканність та імунітет судді» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в якому слова «Генеральним прокурором або його заступником» «підсилені» словом «лише», яке вжите для обмеження у значенні «тільки», «виключно» (Івченко А Тлумачний словник української мови. – X.: Фоліо, 2002. – С. 213). Це слово належить до групи видільних модальних часток, які слугують для логічного виділення в реченні слів, до яких вони відносяться (Заболотний О. В. Українська мова: підруч. – К.: Ґенеза, 2015. – С. 180).У ракурсі оцінки законності такої процесуальної дії, як повідомлення про підозру судді, законодавець надає особливого значення дотриманню належної правової процедури та такої її компоненти, як вимоги щодо компетентного (належного) суб’єкта її здійснення. Слідчі і прокурори, окрім Генерального прокурора та його заступників, не вправі здійснювати повідомлення про підозру судді. Генеральний прокурор і його заступник не вправі доручати іншим учасникам кримінального провадження з боку сторони обвинувачення чи особам, які не є учасниками провадження, здійснення повідомлення про підозру судді. Послідовність дій, їх змістПовідомлення про підозру представляє собою комплекс процесуальних дій, які має вчинити слідчий або прокурор із метою визначення правового статусу особи, стосовно якої в сторони обвинувачення є достатньо підстав припускати, що вона причетна до вчинення кримінального правопорушення. КПК передбачає певну послідовність (порядок) дій із повідомлення про підозру за наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення (ця підстава повідомлення про підозру обрана нами з усіх передбачених ч. 1 ст. 276 КПК випадків з огляду на її найбільш дискреційний характер).

• Прокурором або слідчим за погодженням з прокурором складається письмове повідомлення про підозру (зміст повідомлення про підозру регламентований в абз. 2 ч. 1 ст. 277 КПК). У КПК не встановлено строк, протягом якого прокурор або слідчий за погодженням із прокурором зобов’язані скласти повідомлення про підозру. Тобто момент виникнення в зазначених суб’єктів внутрішнього переконання в наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення, момент завершення складання письмового повідомлення про підозру, а також час між цими моментами, законодавчо не визначено.
• Письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або прокурором, а у випадку неможливості такого вручення — у спосіб, передбачений КПК для вручення повідомлень. Підкреслимо, що у ч. 1 ст. 278 КПК йдеться саме про вручення, а не передачу. Про обов’язок безпосереднього вручення повідомлення про підозру слідчим, прокурором свідчить і та обставина, що до змісту цього повідомлення законодавець включив, серед іншого, відомості про прізвище та посаду слідчого, прокурора, який здійснює повідомлення (п. 1 абз. 2 ст. 277 КПК); підпис слідчого, прокурора, який здійснив повідомлення (п. 8 абз. 2 ст. 277 КПК). Відтак уже при складанні повідомлення про підозру в ньому мають бути зазначені дані про слідчого, прокурора, який здійснив (а фактично — здійснить у майбутньому) повідомлення.

3 Невідкладне внесення слідчим, прокурором до Єдиного реєстру досудових розслідувань дати та часу повідомлення про підозру, правової кваліфіїсації кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність.Із викладеного слідує такий висновок: дії, що охоплюються змістом «здійснення повідомлення про підозру» в разі, якщо підставою для такого повідомлення є наявність достатніх доказів для підозри судді у вчиненні кримінального правопорушення (п. З ч. 1 ст. 276 КПК), виконуються в такій послідовності і в такі строки: складання письмового повідомлення про підозру (строки законом не визначено); вручення письмового повідомлення про підозру, яке здійснюється в день його складання (за винятком випадків, коли вручення повідомлення про підозру у «звичайному» порядку є неможливим); внесення слідчим, прокурором до Єдиного реєстру досудових розслідувань дати та часу повідомлення про підозру, правової кваліфікації криміїтального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність (здійснюється невідкладно після вручення особі повідомлення про підозру).Здійснення хоча б одного елемента викладеного вище порядку без дотримання вимог кримінального процесуального закону щодо належного суб’єкта здійснення повідомлення про підозру судді має наслідком загальну оцінку усього порядку такого повідомлення як незаконного, одним із правових наслідків якого є ненабутгя особою правового статусу підозрюваного. Із зазначених трьох елементів процедури повідомлення про підозру судді виконання лише одного — останнього — може бути доручено Генеральним прокурором (його заступником) нижчестоящому прокуророві або слідчому, бо фіксація факту повідомлення в ЄРДР жодним чином не посягає на гарантії судді, якому повідомлено про підозру.

Стаття у «Юридичному віснику України» (2017. № 45 (1166) 16 листопада).

 

	Наталія ГЛИНСЬКА, д.ю.н., старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник відділу дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України
	Леонід ЛОБОЙКО, д.ю.н., професор, завідувач відділу дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України
	Ольга ШИЛО, д.ю.н., професор, завідувач кафедри кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності Національного юридичного університету імені Я. Мудрого

 

 

За змістом ч. 1 ст. 278 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або прокурором, а у випадку неможливості такого вручення, у спосіб, передбачений КПК для вручення повідомлень. Визначеність у питанні законності способу повідомлення про підозру потребує врахування низки чинників.

 

1. Невстановлення місця знаходження особи

У КПК не конкретизовано випадки, про які йдеться в ч. 1 ст. 278 КПК, тобто не сформульовано причини, з яких вручення повідомлення про підозру можна вважати неможливим. Але в разі наявності таких випадків закон передбачає можливість вручення повідомлення про підозру у спосіб, передбачений КПК для вручення повідомлень (статті 111 та 135 КПК).

Частиною 1 ст. 42 КПК «Підозрюваний, обвинувачений» встановлено, що статусу підозрюваного особа набуває внаслідок вжиття заходів для вручення повідомлення про підозру у спосіб, передбачений КПК для вручення повідомлень, лише в одному випадку — якщо складене повідомлення про підозру неможливо вручити через не встановлення місцезнаходження особи. Тому, якщо місцезнаходження особи встановлене, тобто в сторони обвинувачення (слідчого, прокурора) є точні відомості про місце роботи, місце проживання або тимчасового перебування особи, то вручати їй повідомлення про підозру у спосіб, передбачений КПК для вручення повідомлень, не можна.

Акт повідомлення особі про підозру має суттєве значення як для кримінального провадження в цілому (з моменту повідомлення про підозру розпочинається стадія притягнення до кримінальної відповідальності — п. 14 ч. 1 ст. З КПК, з цього моменту обраховують строки досудового слідства — ст. 219 КПК), так і для особи, якій здійснене це по­відомлення, — набуття статусу підозрюваного (ч. 1 ст. 42 КПК). Наявність в особи статусу підозрюваного є умовою для застосування щодо неї запобіжних та інших заходів забезпечення кримінального провадження, в результаті чого можуть мати місце істотні обмеження прав і свобод. Окрім того, в особи з моменту повідомлення про підозру виникає право на захист. Тому правова регламентація моменту повідомлення про підозру і застосування відповідних норм КПК має узгоджуватися з принципом юридичної визначеності. Реалізації цього принципу важко домогтися в разі вручення повідомлення про підозру під розписку дорослому члену сім’ї особи чи іншій особі, яка з нею проживає, житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи або адміністрації за місцем її роботи, як це передбачено ч. 2 ст. 135 КПК.

Для слідчого, прокурора залишається невідомим момент фактичної передачі цими особами повідомлення особі, щодо якої воно складено. В такому разі момент набуття особою статусу підозрюваного фактично визначають особи, яким слідчий, прокурор передав повідомлення (в ч. 1 ст. 278 КПК йдеться не про передачу, а саме про вручення, на що обґрунтовано звертається увага в літературі науково-практичного спрямування та що цілком узгоджується з етимологією слова «вручення» (див.: Кримінальний процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар / М. Є. Блудиліна, В. І. Бояров, Т. В. Варфоломеева, Л. М. Лобойко та ін. – К: Юстиніан, 2012. – С. 608.). Тому повинні бути вагомі підстави для відхилення від звичайного порядку вручення повідомлення про підозру. Одна справа викликати особу повісткою для провадження якоїсь процесуальної дії, а інша – через когось вручити такий важливий для дотримання прав особи документ, яким їй надається статус підозрюваного.

Окрім того, в момент повідомлення особі про підозру відбувається «висунення кримінального обвинувачення» (ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ). Зважаючи на це, належним суб’єктом висунення такого обвинувачення є лише той суб’єкт, якого держава на це уповноважила, тобто прокурор, слідчий як представники сторони обвинувачення. Саме від них особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, має безпосередньо отримувати інформацію про це та про свої права. Перехід від звичайного до особливого порядку вручення повідомлення про підозру можливий за наявності вагомої підстави.

Такою підставою застосування особливого порядку вручення повідомлення про підозру варто розглядати факт тимчасової відсутності особи за місцем проживання не сам по собі, а в сукупності з фактом не встановлення місцезнаходження особи. Наявність цих двох фактів свідчитиме про наявність «випадку неможливості вручення повідомлення», про який ідеться в ст. 278 КПК. Лише після встановлення фактів тимчасової відсутності і невідомості місця знаходження особи в слідчого, прокурора виникає право застосовувати особливий порядок вручення повідомлення про підозру. При цьому інтерпретація зазначених фактів має ґрунтуватися на здоровому глузді. Так, наприклад, не можна розглядати як підставу для застосування особливого порядку вручення повідомлення про підозру факт відсутності особи за місцем проживання в зв’язку з тим, що вона, перебуваючи у відпустці, виїхала на декілька днів до іншого населеного пункту або за кордон і до того ж повідомила слідчого, прокурора про день свого повернення додому.

Повідомлення про підозру можна вважати складеним лише за умови наявності в ньому всіх елементів змісту, зазначених у ст. 277 КПК, а також усіх реквізитів, в тому числі й підпису особи, яка його склала. Вимогу про вручення письмового повідомлення про підозру в день його складення слідчим або прокурором у науці кримінального процесу розуміють так, що ці суб’єкти, «пересвідчившись у тому, що за викликом прибула або доставлена саме та особа, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, технічно оформлюють заздалегідь підготовлене або щойно складене повідомлення про підозру і здійснюють процедуру його вручення з дотриманням вимог статей 276 та 277 КПК» (Кримінальний процесуальний кодекс України: наук.-пракг. коментар / М. Є. Блудиліна, В. І. Бояров, Т. В. Варфоломеева, Л. М. Лобойко та ін. – К.: Юстиніан, 2012. – С. 608.).

 

2. Ризики розширеного тлумачення підстав застосування порядку, передбаченого для вручення повідомлень

Застосування порядку, передбаченого для вручення повідомлень (глави – 6, 11 КПК), кожного разу, коли особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, виявиться тимчасово відсутньою за місцем проживання (тимчасового перебування) (наприклад, піде на півгодини до магазину) чи роботи (буде відсутньою на роботі в період обідньої перерви), нівелює суть інституту повідомлення про підозру й може мати наслідком зловживання слідчими, прокурорами широко витлумаченим ними правом на застосування особливого порядку повідомлення.

Також із метою спрощення порядку повідомлення про підозру слідчий, прокурор може умисно складати повідомлення наприкінці дня, щоб не залишилося часу на вручення «в день його складення». Йдеться про формальну можливість для слідчого, прокурора в кожному кримінальному провадженні штучно створювати підстави для застосування особливого, а по суті – спрощеного, порядку вручення повідомлення про підозру з метою уникну­ти безпосереднього контакту з особою, щодо якої воно складене. Відтак у ч. 1 ст. 278 КПК слова «неможливість вручення» стосуються не слів «у день його складення», а підкреслюють відсутність можливості в слідчого, прокурора особисто (безпосередньо) передати певній особі повідомлення про підозру.

 

3. Забезпечення правової визначеності в питанні застосування порядку, передбаченого для вручення повідомлень.

 

На підставі викладеного вище, можна зробити висновок про те, що порядок і момент вручення повідомлення про підозру особі врегульовано в КПК неоднозначно, бо значною мірою залежать від розсуду слідчого, прокурора. Частиною 6 ст. 9 КПК встановлено, що у випадках, коли положення КПК неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК. У разі вирішення питання щодо повідомлення про підозру особі, тимчасово відсутній за місцем проживання, слідчий, прокурор повинен керуватися засадами верховенства права (п. 1 ч. 1 ст. 7, ст. 8 КПК), складовою частиною якого є принцип правової визначеності (чітке визначення моменту повідомлення про підозру) та забезпечення права на захист (п. 13 ч. 1 ст. 7, ст. 20 КПК) (констатація конкретного моменту виникнення права на захист, роз’яснення прав підозрюваному). Дотримання зазначених засад є неможливим у разі здійснення слідчим, прокурором повідомлення про підозру в особливому порядку, тобто через дорослого члена сім’ї особи чи іншу особу, яка з нею проживає, житлово-експлуатаційну організацію за місцем проживання особи або адміністрацію за місцем її роботи. Особливий порядок у такому разі ставить під загрозу приватні інтереси особи, якій повідом­ляють про підозру.

У ситуації, коли особа не просто тимчасово відсутня за місцем проживання, а й невідомо де знаходиться і коли з’явиться за місцем свого проживання, перевагу над приватними інтересами, забезпечуваними засадами верховенства права і наявністю права на захист, мають публічні інтереси, що полягають у притягненні особи до кримінальної відповідальності. В такій ситуації застосування особливого порядку повідомлення про підозру буде виправданим і доцільним.

Леонід ЛОБОЙКО, д.ю.н., професор, в. о. завідувача відділом дослідження проблем слідчої, прокурорської та судової діяльності НДІ вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса Національної академії

 

 

 

Стаття у «Юридичному віснику України» (2015. № 21 (1038) 30 трав. – 5 черв.).

 

20 травня Верховна Рада прийняла в другому читанні та в цілому проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення ролі громадянського суспільства в боротьбі з корупційними злочинами» (реєстраційний № 1165). Документом пропонується повернути в кримінальне процесуальне право інститут громадського обвинувачення, який існував до 1992 р. за Кримінально-процесуальним кодексом України 1960 р., але в іншій формі.

Обґрунтованість причин ухвалення проекту як закону

Потреба ухвалення цього проекту як закону обґрунтована в пояснювальній записці й зводиться до декількох причин. Першою з них зазначена «потреба усунути передумови відпрацьованої роками корупційної «солідарності» працівників різних гілок влади», бо «приватний сектор і громадянське суспільство найменш схильні до солідарності з корупціонерами і тому слід наділити їх ширшими можливостями для протистояння корупції».

Дійсно, приватний сектор і громадянське суспільство найменш схильні до солідарності з корупціонерами. Але це не означає, що на них потрібно покладати функції виявлення, розслідування (здобуття доказів) й обвинувачення. Так само, як на співробітників правоохоронних органів і судців не можна покладати функцію зайняття бізнесом. Кожен суб’єкт у державі повинен займатися своєю справою. Якщо ж система правоохоронних органів і судів вражена корупцією, то треба реформувати цю систему з метою зниження рівня такої корупції, а не усувати її від кримінального провадження шляхом надання права будь-якому громадянину «шпигувати» за чиновниками, «збираючи» докази їхньої винності. Для здійснення функцій досудового розслідування, нагляду за законністю, правосуддя утворені спеціальні державні органи. Усунення їх із кримінального процесу означає знищення державної складової в суто державній діяльності з протидії злочинності й свідчить про слабкість держави у виконанні функції протидії злочинності.

Другою причиною, на думку ініціаторів проекту, є те, що «громадське обвинувачення має стати дієвим альтернативним інститутом початку кримінального провадження щодо службових злочинів з ознаками корупційних діянь».

Зазначена причина запровадження інституту громадського обвинувачення не витримує жодної критики, бо початок кримінального провадження досить детально регламентує стаття 214 КПК, яка встановлює право кожної фізичної і юридичної особи би ініціювати кримінальне провадження у зв’язку зі вчиненням будь-якого, в тому числі і корупційного, кримінального правопорушення. Будь-яка заява про кримінальне правопорушення реєструється й за нею негайно розпочинається досудове розслідування. Тому вести мову про альтернативність чинному інституту ініціювання кримінального провадження не доводиться, бо в проекті не запропоновано іншого порядку. Відтак твердження авторів проекту про те, що ініціювання кримінального провадження в порядку громадського обвинувачення буде дієвішим ніж це передбачено в чинному КПК є необґрунтованим через відсутність регулювання в проекті будь-якого нового — «більш дієвого» — порядку.

Третя причина полягає в тому, що «громадський обвинувач має стати помічником слідчого і прокурора у виявленні і фіксації «підручними» засобами відповідного злочину та ініціювання щодо нього кримінального провадження. Держава, в свою чергу, має заохочувати й активно діяти за заявами і повідомленнями громадських обвинувачів».

Водночас у пояснювальній записці до законопроекту зазначено, що «традиційна логіка кримінального процесу в Україні виходить з того, що компетентні органи провадять досудове розслідування й збирають доказову базу, послуговуючись повноваженнями, наданими їм Кримінальним процесуальним кодексом, Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» й іншими законами. Для деяких дій вони потребують схвалення спеціального суб’єкта — слідчого судді. Ці норми забезпечують таким органам ширші можливості для збирання інформації про злочин, ніж ті, що їх мають пересічні громадяни на підставі частини другої статті 34 (якого нормативно-правового акту? — Л. Л.) та Закону України «Про інформацію». У зв’язку з цим автори пропонують надати наперед встановленої сили й допустимості «доказам, які подає громадський обвинувач … Адже успіх у викритті корупціонерів дуже залежить від можливостей одержання аудіовізуальних доказів джерелом яких зазвичай є негласні слідчі (розшукові) дії». У законопроекті пропонується бар’єр у вигляді процесуальної заборони громадянам використовувати негласні засоби отримання інформації й кримінально-правової заборони використання таких засобів усунути, для чого виключити статтю 359 КК та статтю 195⁵ КУпАП та внести відповідні зміни до статті 201 КК та статті 15 КУпАП.

По-перше, виявлення і фіксація злочину «підручними засобами» ставить під сумнів допустимість даних, здобутих у такий спосіб. З цього приводу є тлумачення Конституційного Суду України, яке неможливо проігнорувати. У своєму Рішенні в справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України від 20 жовтня 2011 року № 12-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що положення першого речення частини третьої статті 62 Конституції України, відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, слід розуміти так що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних:

а)      в результаті оперативно-розшукової діяльності (далі — ОРД) уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом;

б)      шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності. Відтак Конституцією України аматорам заборонено займатися ОРД.

По-друге, твердження про те, що «держава … має заохочувати і активно діяти за заявами і повідомленнями громадських обвинувачів» практичні працівники правоохоронних органів можуть зрозуміти як обов’язок діяти активно лише за заявами і повідомленнями громадських обвинувачів, і що за джерелами відомостей, поданими іншими заявниками, такої активності проявляти не треба. Держава має діяти однаково активно за заявами і повідомленнями, поданими всіма заявниками про всі кримінальні правопорушення, а не проявляти вибіркову активність.

По-третє, надання законом «ширших можливостей» для збирання доказів у кримінальних провадженнях органам досудового розслідування і прокурорам, а не «пересічним» громадянам, є цілком логічним. Надання останнім широких повноважень зі здійснення оперативно-розшукової діяльності, розслідування та підтримання обвинувачення робить зайвим функціонування органів розслідування та прокурорів, особливо з огляду на те, що провадження у формі громадського обвинувачення, судячи зі змісту пояснювальної записки, буде в майбутньому поширюватися й на інші склади кримінальних правопорушень.

По-четверте, скасування кримінальної відповідальності за статтею 359 КК та адміністративної відповідальності за статтею 195-5 КУпАП і внесення змін до статті 201 КК та етапі 15 КУпАП відкриває «пересічним громадянам» можливість за допомогою дій, які ще донедавна визнавалися злочинними, здобувати відомості, які суд зобов’язаний буде визнавати допустимими доказами. Ініціатори законопроекту обґрунтовують скасування і зміну зазначених норм тим, що «суспільна небезпека незаконного використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації полягає насамперед не в порушенні порядку їх використання, а в порушенні прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб, а також інтересів держави». Але ж законопроект як раз і закладає механізм таких порушень у великих масштабах, бо аматори боротьби з корупційними злочинами наділяються необмеженим нічим, в тому числі і судовим контролем, правом шляхом застосування будь-яких технічних засобів втручатися у приватне життя посадової особи. Окрім того, слідчі з прокурорами в разі прийняття проекту як закону отримають можливість використовувати аматорів для одержання доказів у спрощеному порядку, тобто без звернення до суду за дозволом на провадження негласних слідчих дій та ще й з наперед гарантованою допустимістю здобутих даних як доказів.

Невідповідність доктринальним підходам до побудови кримінального процесу на засадах змагальності Із запровадженням інституту громадського обвинувачення підозрюваному (обвинуваченому) доведеться захищатися від трьох обвинувачень (див. п. 4 ч. 5 ст. 59¹ проекту): державного, здійснюваного прокурором; приватного, здійснюваного потерпілим; громадського, здійснюваного громадським обвинувачем. Це порушуватиме баланс рівних можливостей сторін у кримінальному провадженні.

Статус громадського обвинувача згідно з редакцією проекту (ч. 6 ст. 479¹) не заважатиме йому мати одночасно статус свідка й потерпілого чи іншого учасника провадження (за винятком статусу слідчого, прокурора, судці). Це створює небезпечний прецедент у правовому регулюванні кримінальних процесуальних відносин, коли сторона обвинувачення (громадський обвинувач) може перебувати одночасно в іншому статусі, в тому числі й у статусі учасника, який є заінтересованим у результатах кримінального провадження — потерпілого. Адже аксіоматичним у теорії права є положення про те, що обвинувач у кримінальному провадженні не може бути свідком чи експертом, бо він буде заінтересованим у наданні таких показань (висновку експерта), які є йому вигідними як обвинувачеві.

За наявності «конфлікту процесуальних інтересів» державний обвинувач чи інша посадова особа, уповноважена здійснювати кримінальне провадження, підлягає відводу. А згідно з проектом громадський обвинувач не може бути усунений від участі в провадженні ні за жодних обставин (навіть тоді, коли буде очевидним факт ініціювання кримінального провадження у формі громадсько­го обвинувачення через помсту посадовій особі), якщо він сам цього не забажає (ч. 4 ст. 479¹).

Після ознайомлення із законопроектом складається враження, що держава сподівається на те, що аматори (добровольці, волонтери) замість правоохоронних органів здолають корупцію, замість армії — агресора, замість медиків — хвороби…

Протидія злочинності є основною функцією держави. Очевидно, що громадськість повинна мати можливість брати участь у реалізації цієї функції, але законодавча регламентація такої участі має бути продуманою, не дублювати чинне законодавство, не створювати законодавчих колізій. Інакше замість чудодійного подолання корупції отримаємо масові порушення прав людини, які доведеться поновлювати протягом багатьох років.

 

Стаття у «Юридичному віснику України» (2012. № 17(878) 28 квіт. – 4 трав.).

Ольга Шило, д.ю.н., доцент, завідуюча сектором дослідження проблем судової, слідчої та прокурорської діяльності Інституту вивчення проблем злочинності НАПрН України

 

 

Наталія Глинська, к.ю.н., ст. наук. співробіт, старший науковий співробітник сектора дослідження проблем судової, слідчої та прокурорської діяльності Інституту вивчення проблем злочинності НАПрН України

 

 

     Однією з гарантій забезпечення прав і законних інтересів особи, яка тримається під вартою, у зв’язку із підозрою або обвинуваченням у вчиненні злочину, є надання їй кваліфікованої медичної допомоги, яка традиційно забезпечується працівниками медичної частини слідчого ізолятора. Втім, цілком зрозуміло, що у багатьох випадках така допомога не може бути визнана достатньою з точки зору реальних потреб заарештовано з огляду на стан його здоров’я. Не слід також і забувати, що виходячи із принципу презумпції невинуватості, вина особи, яка тримається під вартою, ще не доведена, а в окремих випадках, як свідчить правозастосовча практика, і не буде доведена в ході майбутнього судового розгляду, а тому й поводження з нею, зокрема і стосовно забезпечення належною медичною допомогою, має бути таким же, що й стосовно пересічного громадянина, з урахуванням особливостей її процесуального статусу.

У зв’язку з цим вчасною являється новація, запроваджена наказом Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров’я України від 10.02.2012 МЬ239/5/104, яким затверджено «Порядок взаємодії закладів охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України із складами охорони здоров’я питань надання медичної (допомоги особам, узятим під варту» (далі — Порядок).

Положення зазначеного Порядку суттєво відрізняються підходом його розробників до вирішення питання забезпечення медичною допомогою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, щодо якого застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. До прийняття Порядку питання надання медичної допомоги особам, які взятті під варту, регулювались Законом України «Про попереднє ув’язнення» та Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 20 вересня 2000 року № 192, яким було затверджено Правила тримання осіб, взятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту країни з питань виконання покарань».

Першою суттєвою новацією зазначеного Порядку є декларування права особи, узятої під варту, на вільний вибір лікаря, що гарантується п. 2.5. даного підзаконного акту. Сутність цього права полягає в тому, що підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, взятому під варту, з урахуванням особливостей режиму його тримання, надається можливість отримати медичну допомогу не тільки від медичних працівників слідчого ізолятора, а й від лікаря, обраного цією особою.

Втім, зрозуміло, що будь-яка норма залишається лише декларацією поки її реалізація не забезпечена відповідним механізмом, що надає уповноваженому суб’єкту можливість захистити його законні інтереси. Тому на позитивну оцінку заслуговують положення Порядку, якими закріплюється процедура реалізації права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, щодо якого застосований запобіжний захід взяття під варту, на вільний вибір лікаря. Це забезпечує можливість такої особи фактично отримати необхідну медичну допомогу.

Форми реалізації права на вільний вибір лікаря

Аналіз наведених положень зазначеного нормативного акта дозволяє дійти висновку, що цим Порядком передбачено різні форми реалізації права на вільний вибір лікаря, серед яких слід виділити наступні:

1. медичне обстеження особи, взятої під варту. За загальним правилом воно здійснюється лікарем медичної частини СІЗО. Під час медичного обстеження особи, узятої під варту, з метою встановлення діагнозу лікар медичної частини СІЗО використовує дані анамнезу, медичної документації, яка долучена до особової справи, результати огляду, дані лабораторних, рентгенологічних і функціональних методів дослідження. За необхідності керівництво СІЗО подає запит до закладу охорони здоров’я, який надавав медичну допомогу особі, узятій під варту, щодо результатів диспансерного, амбулаторного, стаціонарного нагляду або лікування.

У випадках, коли лікарі медичної частини СІЗО не можуть самостійно встановити діагноз, начальник медичної частини СІЗО подає запит до керівництва СІЗО щодо направлення хворого на лікування до обраного закладу охорони здоров’я з орієнтовного переліку або залучення відповідного лікаря-фахівця закладу охорони здоров’я.

Консультування, обстеження і лікування фахівцями закладів охорони здоров’я (якщо воно можливе в умовах медичної частини СІЗО) здійснюється в медичних частинах СІЗО в присутності персоналу медичної частини. У разі звернення особи, узятої під варту, до лікаря медичної частини СІЗО з проханням про допуск обраного нею лікаря-фахівця лікар медичної частини СІЗО готує медичну довідку про стан її здоров’я та запит до керівництва СІЗО.

Керівництво СІЗО забезпечує допуск обраного особою лікаря-фахівця. Висновок медичного обстеження, консультації та дані щодо проведеного лікування лікарем-фахівцем в обов’язковому порядку включаються до медичної карти амбулаторного хворого або медичної карти стаціонарного хворого.

Відшкодування витрат, пов’язаних із залученням обраного лікаря-фахівця, здійснюється за рахунок особи, узятої під варту, якій надавалась медична допомога, або її родичів;

1. проведення додаткових лабораторних обстежень. У разі їх необхідності, якщо вони не можуть бути проведені в медичних частинах СІЗО (наявним обладнанням, лабораторіями та обсягом медико-санітарної допомога не передбачено проведення цих обстежень), такі обстеження проводяться на базі закладів охорони здоров’я з орієнтовного переліку;
2. надання медичної допомога у закладах охорони здоров’я. Якщо за результатами огляду чи обстеження особи, узятої під варту, встановлено, що вона потребує надання медичної допомоги у закладі охорони здоров’я, лікар медичної частини СІЗО повинен підготувати медичну довідку про стан здоров’я особи, узятої під варту, та звернутися із запитом до керівництва СІЗО.

Керівництво СІЗО повинно забезпечити перевезення особи, узятої під варту, до закладу охорони здоров’я, який має бути передбачено орієнтовним переліком закладів охорони здоров’я для надання медичної допомоги особам, узятим під варту, та направити довідку про стан здоров’я особи, узятої під варту, органу або особі, в провадженні яких знаходиться кримінальна справа цієї особи. Такий орієнтовний перелік має бути визначено управліннями охорони здоров’я обласних державних адміністрацій та управліннями Державної пенітенціарної служби України в областях. (Враховуючи, що зазначений Порядок набув чинності 24.02.2012 р., такий орієнтований перелік закладів охорони здоров’я, в яких можуть лікуватися особи, взяті під варту, на сьогодні ще не оприлюднено);

1. надання невідкладної медичної допомоги. Якщо особі, взятій під варту, потребується невідкладна медична допомога, вона повинна надаватися лікарем СІЗО, а у разі неможливості надання такої допомоги у повному обсязі — бригадою швидкої медичної допомога. Керівництво СІЗО зобов’язано забезпечити своєчасний виклик бригади швидкої медичної допомоги.

У разі прийняття бригадою швидкої медичної допомоги рішення про необхідність госпіталізації особи, узятої під варту, перевезення її до закладів охорони здоров’я з орієнтовного переліку, де така допомога може бути надана, здійснюється цією бригадою. Керівництво СІЗО, як зазначено вище, забезпечує охорону особи, узятої під варту.

У разі госпіталізації особи, узятої під варту, до закладів охорони здоров’я керівництво СІЗО повинно повідомити особу або орган, у провадженні яких перебуває кримінальна справа, а також родичів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, узятого під варту, або його законного представника.

Обов’язок створення належних умов для надання медичної допомога підсудному, узятому під варту, покладається на лікаря медичної частини СІЗО, начальника медичної частини СІЗО та керівництво СІЗО.

Питання правосвідомості

Отже, підбиваючи підсумки, слід визнати, що на сьогодні створено належне правове підґрунтя для забезпечення особи, взятої під варту, необхідною медичною допомогою. Втім, реалізація цього права залежить не тільки і не стільки від його правового забезпечення, скільки від того, чи не зведуть його нанівець, залишивши лише декларацією, різноманітні детермінанти неправового характеру (людський фактор, правосвідомість практичних працівників, які не завжди готові визнати пріоритет забезпечення прав людини у сфері кримінального судочинства, корупційні практики тощо).

Саме у площині правосвідомості працівників слідчого ізолятора знаходиться неухильне виконання ними своїх професійних обов’язків, зокрема, стосовно створення належних умов для надання медичної допомоги особі, узятій під варту. Неналежне виконання цього обов’язку викликає необхідність у захисті прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, узятого під варту. Втім, чинне законодавство, на жаль, не містить ефективного механізму його здійснення. Гак, відповідно до п. 1.5.5. Правил тримання осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань працівники слідчих ізоляторів у межах .повноважень, наданих Законом України “Про попереднє ув’язнення” та іншими законодавчими актами, самостійно приймають рішення і несуть за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну чи кримінальну відповідальність, у тому числі за невиконання або неналежне виконання обов’язків, передбачених цим Законом іншими нормативно-правовими актами, та порушення прав осіб, взятих під варту.

Оскарження дій чи бездіяльності працівників і керівників СІЗО

Відмова лікаря медичної частини СІЗО, начальника медичної частини СІЗО та керівництва СІЗО від надання можливості своєчасно отримати медичну допомогу, рівно як відсутність реагування цих осіб на звернення обвинуваченого, підсудного, що тримаються під вартою, чи їх захисників щодо надання медичної допомога належного рівня та створення необхідних умов для реалізації права на вільний вибір лікаря може бути оскаржена прокурору, на якого відповідно до ст.121 Конституції України покладено здійснення функції нагляду за додержанням законів при застосуванні заходів примусового характеру, пов’язані з обмеженням особистої свободи громадян. Ст. 13 Закону України «Про попереднє ув’язнення» регулює порядок надсилання скарг осіб, взятих під варту. Втім, у ній взагалі не передбачено порядку оскарження, працівників СІЗО, а так його керівництва, адже цій статті йдеться лише про оскарження дій особи, яка проводить дізнання слідчого, прокурора та постанови судді про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або щодо продовження його строків, про застосування тимчасового чи екстрадиційного арешту. На наш погляд, це є суттєвою прогалиною чинне законодавства, яку необхідно усунути. Вважаємо, що при оскарженні дій бездіяльності керівниці СІЗО, скарга осіб, узяті під варту, мають надсилатися за тим самим порядком що й скарга на вищезгадані дії та рішення, тобто через адміністрацію місця попереднього ув’язнення протягом доби з часу їх надання. Крім того, рішення прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлені законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповіді до частини першої, друг статті 55 Конституції України.

Однак чинний КПК не містить порядку оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності працівника слідчого ізолятора. Відсутність такої процедури фактично призводить до відмови у наданні судового захисту прав та законних інтересів особи, що є неприпустимим з огляду на ст. 64 Конституції Україні відповідно до якої право на судовий захист належить до тих фундаментальних прав людини, які в жодному разі не можуть бути обмеженні. До того ж, згідно з принципом 33 Зводу принципі захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув’язненню у будь-які формі, прийнятих Резолюцією 43/173 Генеральне Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 року, затримана або засуджена особа повинна мати можливість звернення до суду з питань неналежного поводження з нею з боку адміністрації установи.

З огляду на сказане вважаємо, що оскарженні рішень, дій чи бездіяльності працівників слідчого ізолятору в умовах чинного законодавства має здійснюватися за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, а і контексті ідеології нового Кримінального процесуального кодексу України, яким запроваджується інститут слідчого судці, скарги даної категорії мають бути віднесені до його відання.

 

Стаття у «Юридичному віснику України»  (2015. № 51-52 (26 груд. 2015 р. – 3 січ. 2016 р.). С. 16,17).

         Тісна співпраця поліції з місцевими громадами, взаємодія державних і недержавних суб’єктів є нормою при запобіганні злочинності у провідних країнах світу (Японія, США, країни-члени ЄС). Тісне співробітництво поліції та громадськості у вказаних державах досягається завдяки високій довірі населення до органів правопорядку. Україна, як відомо, не може похвалитись високим рівнем довіри українців до правоохоронних органів та їх партнерськими відносинами. Протягом 2010–2013 рр., за даними різних соціологічних установ, рівень довіри громадян до української міліції знаходився в межах 1-7 %. Тоді, як наприклад, у ФРН цей показник становить понад 80 %. До того ж роздутий до останнього часу міліцейський штат у 300 тис. осіб не гарантував ефективність діяльності органів внутрішніх справ: станом на 2013 р. в Україні на одного міліціонера припадало до 2 розкритих злочинів. Для порівняння: у Великій Британії – 29, в США – 12, навіть в Росії має місце 7 розкритих злочинів на одного поліцейського. Низька довіра населення нашої країни до міліції та незадовільні показники розкриття злочинів пов’язані знову ж таки із недостатнім налагодженням партнерських відносин органів кримінальної юстиції із населенням.

         У західних країнах світу, на відміну від України, вже давно зрозуміли, що використання безкоштовної допомоги добровольців у правоохоронній діяльності не лише формує сприятливу соціально-психологічну обстановку в суспільстві, але й значно заощаджує кошти Державного бюджету. Крім цього, створення відповідних нормативних підвалин у вказаній сфері активізує інститути громадянського суспільства щодо запобігання злочинності, а відтак – вивільняє час, сили і засоби поліцейських. Це сприяє перенесенню їх увагу з другорядних на більш важливі виробничі питання правоохоронної діяльності.

            Закон України «Про міліцію» від 1990 р., що втратив чинність, хоча і містив деякі положення про взаємодію із громадськості, однак на практиці вони зводились нанівець через відсутність довіри громадян до міліції. Слід відверто визнати, що й Закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 2000 р. на даний час є морально застарілим, не охоплює сучасних форм громадського впливу на злочинність. Єдиним виходом зрушення з мертвої точки катастрофічної ситуації у сфері запобігання злочинності шляхом зближення громадян із правоохоронними органами, підвищення рівня їх взаємодії та налагодження партнерських відносин є реалізація положень Концепції реформування кримінальної юстиції України, прийнятої ще у далекому 2008 р. В ній передбачається створення в нашій державі правоохоронної системи нового зразка, яка була б трансформована із механізму переслідувань і репресій в інститут захисту й відновлення порушених прав осіб. Для органів кримінальної юстиції, в першу чергу поліції, пріоритетною має стати не каральна, а соціально-обслуговуюча функція.             Слід зазначити, що правовою основою реалізації даної функції та більш активного залучення громадськості до запобігання злочинності став Закон України «Про Національну поліцію», прийнятий 2 липня 2015 р. Низка статей зазначеного Закону присвячена практичній реалізації соціальної спрямованості української поліції: надання допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин її потребують (п. 4 ст. 2); взаємодія з населенням на засадах партнерства (ст. 11); громадський контроль поліції (Розділ VIII), який полягає у звітуванні перед громадськістю про поліцейську діяльність (ст. 86), прийнятті резолюції недовіри керівникам органів поліції (ст. 87), систематичному інформуванні громадськості про стан правопорядку та заходи, які вживаються для запобігання злочинам (ст. 88), проведенні спільних проектів з громадськістю     (ст. 89).             Як бачимо, новий Закон України «Про Національну поліцію» на відміну від Закону України «Про міліцію» закріпив окремий розділ щодо контролю за діяльністю поліції. Функції поліції із окремих завдань поки що нормативно, але перетворюються у послуги поліції. Основною серед них має стати так звана соціально-обслуговуюча послуга (функція). Це означає, що український поліцейський має в першу чергу бути захисником, охоронником, помічником, консультантом тощо, а в останню чергу – представником влади й службовою особою, яка має право затримати і притягти до відповідальності. Принаймні такий підхід вироблений у розвинених країнах світу (Японія, Велика Британія).             Закон України «Про Національну поліцію» в ст. 9 акцентує увагу на відкритості та прозорості роботи поліції. Остання покликана забезпечувати постійне інформування громадськості про свою діяльність у сфері охорони та захисту прав і свобод людини, протидії злочинності, забезпечення публічної безпеки і порядку. Це є важливими умовами підвищення довіри населення України до органів кримінального переслідування. Великим здобутком зазначеного нормативно-правового акту слід визнати положення ст. 11 про те, що рівень довіри населення до поліції є основним критерієм оцінки ефективності діяльності органів і підрозділів поліції. Передбачається, що оцінка рівня цієї довіри проводитиметься незалежними соціологічними службами в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Нагадаємо, що внутрішньовідомча оцінка ефективності діяльності міліції за усі роки незалежності України здійснювалась за радянськими підходами, коли основним критерієм були кількісні показники: кількість зареєстрованих злочинів і правопорушень, чисельність виявлених злочинців і правопорушників. Застарілі критерії оцінки роботи міліції створювали підґрунтя для службових зловживань. Вони полягали у фальсифікації показників офіційної статистичної інформації про злочинність у державі та створенні істотної частини так званої штучної латентної злочинності.             Із прийняттям Закону України «Про національну поліцію» можна говорити про позитивні зміни ставлення українців до новостворених підрозділів патрульної поліції, які сформовані у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Миколаєві. Незалежні результати соціологічних досліджень показують, що рівень довіри населення до патрульної поліції у рази вищий порівняно із довірою до міліції. В окремих містах цей показник коливається від 52 % до 85 %. Безперечно, це є великим, але проміжним, здобутком реформування української міліції. Очевидно, що слід скористатись на даному етапі високою довірою громадян до поліції та створити організаційно-управлінські умови для розширення участі населення в охороні правопорядку та інших видах діяльності, що поширені за кордоном.             Узагальнення прогресивного міжнародного досвіду громадського впливу на злочинність показав, що Україні є що запозичувати у вказаній сфері. Необхідно створити матеріальні стимули для добровільного повідомлення громадянами про злочини, що вчинені чи готуються. Наразі в українському суспільстві простежується велика психологічна прірва між органами правопорядку та громадянами. Доброчесне інформаторство, що поширене за кордоном, не сприймається в Україні. Дії таких осіб більшістю громадян розцінюються як зрада, наклеп, помста, але не як громадянський обов’язок чи активна громадянська позиція. Напевно, має сплинути певний час, щоб наше суспільство було готове до тісного співробітництва із поліцією. Наприклад, в США у              м. Бостон із запровадженням у середині 80-х років ХХ ст. програми грошової винагороди у розмірі від 100 до 1000 дол. США за надання такої інформації, а також інших видів взаємодії із громадськістю вдалось скоротити протягом 1986–1996 рр. рівень злочинності на третину.             Можна навести подібні приклади й на пострадянському просторі. В Російській Федерації законодавством передбачена матеріальна винагорода до 3 млн руб. (майже 43 тис. дол. США) осіб, які надали поліції відомості про вчинений злочин чи злочинця, який знаходиться у федеральному розшуку. В Республіці Казахстан набирає обертів діяльність Агентства по боротьбі з економічною та корупційною злочинністю, яке лише у 2013 р. виплатило інформаторам понад 25 млн тенге (75 тис. дол. США). Також в цій країні є поширеною практика грошового заохочення активних дружинників, які у складі громадських патрулів охороняють правопорядок. Однак Закон України «Про Національну поліцію» не передбачає положення про грошове заохочення громадян, які повідомляють про вчинені кимось злочини. Між тим Закон України «Про міліцію», що втратив чинність, закріплював матеріальне і моральне заохочення громадян, які надають допомогу в охороні правопорядку та боротьбі із кримінальними правопорушеннями. Наразі в Україні не сформований фонд такої виплати, відсутній реальний механізм оперативного матеріального заохочення. Тому виникає необхідність у предметному розгляді парламентарями цього положення та внесення відповідних доповнень до чинного законодавства України у вказаній царині.             У Великій Британії, США, Австралії та інших державах поширена профілактична програма «Під доглядом сусідів». Вона передбачає повідомлення до поліції про осіб, які здійснюють спробу крадіжки чи вчинення іншого злочину щодо майна сусідів. Кругова пильність забезпечує належний рівень правопорядку. Більше того, щомісяця і навіть частіше організовуються зустрічі шерифа із мешканцями мікрорайону, де останні можуть повідомити про факти відомих їм подій і, у свою чергу, отримати корисну інформацію від поліцейського. У Великій Британії зближенню місцевої поліції і підданих сприяє виконання поліцейськими їх службових обов’язків без вогнепальної зброї. Аналогічно діє поліція Японії, принципи взаємодії якої із населенням є взагалі унікальними. Часто японські поліцейські працюють і одночасно проживають із своєю родиною у поліцейському відділку (будка чи пост). Це їм забезпечує довірливі стосунки із сусідами. Для поліції Японії є нормою пригостити відвідувача відділку чаєм чи надати у користування парасольку у разі дощу.             У Великій Британії налічується чимало загальнодержавних громадських формувань з охорони громадського порядку. Правопорядок ними забезпечується шляхом патрулювання разом із поліцейськими. За словами колишнього міністра МВС Великої Британії Т. Мей, найбільш вдалим нововведенням у місцевій поліції за кілька десятків років є інститут добровільних помічників поліції. Вони без вогнепальної зброї разом із поліцейськими здійснюють охорону правопорядку у багатьох графствах цієї країни. Що ж до України, то помічник слідчого виконує більше не правоохоронну, а кур’єрську функцію. Вона полягає у врученні повісток учасникам досудового розслідування та виконанні інших другорядних доручень слідчих, навіть не пов’язаних із його посадовими інструкціями.            У вказаних державах широко впроваджуються програми профілактики різним видам злочинності (неповнолітніх, рецидивній, організованій, наркотичній) із залученням добровольців та волонтерів до виконання їх заходів. Зацікавленості громадян в участі у подібних програмах сприяє створення певних пільг. Наприклад, у 2009 р. в США у м. Чикаго безробітним була надана можливість платного патрулювання у громадських місцях із можливістю отримання суттєвої знижки при вступі у певні вищі навчальні заклади. В Нідерландах, як й в інших європейських країнах, роботодавці під час прийняття на роботу нових працівників звертають увагу на їх волонтерський досвід або безкоштовну участь у патрулюванні вулиць в якості добровольців.            В США та Великій Британії популяризації допомоги поліції з боку пересічних громадян та підвищенню іміджу поліції приділяється велика увага. Для цього на регулярній основі запроваджуються так звані дні відкритих дверей у відділках поліції, де представники місцевої громади можуть: у неформальній обстановці поспілкуватись із шерифом; відвідати лекції на правову тематику; отримати поради від правоохоронців щодо зменшення віктимності, убезпечення власного життя, здоров’я і майна від кримінальних посягань; вивчити основні прийоми самооборони та ін. В США у багатьох штатах проводяться просвітницькі заходи у виді тижневої літньої школи для юнаків, де останні вивчають основи поліцейської діяльності. Великі громадські організації правоохоронної спрямованості щороку організовують свята, карнавали, пікніки, на які запрошуються усі бажаючі. Все це є прогресивними механізмами розширення стратегії громадського впливу на злочинність.            Отже, аналіз Закону України «Про Національну поліцію» показує, що він аж ніяк не є спробою повернення у минуле чи певним пострадянським нормативним атавізмом. Вказаний Закон, безперечно, створює правові умови для налагодження партнерських відносин поліції й українців, виступає своєрідним кроком до народу України. Але при цьому слід визнати, що існує низка напрямів, які мають бути враховані у вказаному нормативно-правовому акті, з огляду позитивного міжнародного досвіду участі громадськості у запобіганні злочинності.

 

 

Колодяжний Максим Геннадійович,

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу кримінологічних досліджень Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України

 

Як вберегтися від квартирних крадіїв

Як вберегтися від квартирних крадіїв

Необережні злочини

Убережи себе від згвалтування

Як не стати жертвою шахрайства