Проголошення Загальної декларації прав людини – знакова подія в історії людства. Віддаючи шану цій події, в Україні, починаючи з 2008 року, щорічно проводиться тематичний захід – Всеукраїнський тиждень права.
Цього року тематика захисту прав людини для нашої держави є особливо гострою. Українці зіштовхнулися не лише з поруженням базових прав людини, а й з величезним болем, втратами, страхом. Молоді вчені Інституту виклали свої думки в невеликих есе, присвячених Дню прав людини (10 грудня) та Всеукраїнському тижню права під час заочного засідання Ради молодих учених НДІ ВПЗ.
Право на життя під час війни
Десятого грудня кожного року у світі відзначається Міжнародний день прав людини.
Загальна декларація прав людини стала результатом жахливих наслідків Другої світової війни. Пройшло понад 70 років і наша вільна, квітуча Вітчизна зіткнулась з новою, страшною реальністю під назвою «Війна». Війна, яка хоче відібрати в нас свободу, незалежність, гідність, життя.
Право на життя є головним і невід’ємним, фундаментальним правом людини. Життя – це найцінніший дар, який отримує людина. Життя людині дається лише один раз…воно може бути довгим, коротким, насиченим, важким, радісним і сумним але безперечно – дивовижним. Право людини на життя ніхто не може забрати чи обмежити. Право на життя охороняється законом. Право людини на життя це основа для реалізації інших прав. І зараз, коли наш народ так відчайдушно відстоює своє право на свободу та гідність, він мужньо і хоробро доводить всьому світу свою жагу до незалежності. Кожен день ми спостерігаємо, як безжалісно та жорстоко порушується це право, кожен день гинуть люди. Право на життя, на жаль, під час війни є не захищеним. Важко осягнути, що ті права, які утверджувалися століттями, так зневажливо, підло та жорстоко можуть бути порушені, а життя може бути відібране в одну мить. Неможливо уявити, що у ХХІ столітті можливий геноцид нашого народу.
Проте ми віримо, що завтра неодмінно буде краще ніж сьогодні, і все буде не дарма. Сьогодні ми жертвуємо своїми правами, для того щоб у майбутньому наші наступники жили у вільній державі і вже ніхто не зміг наважитись порушити та забрати фундаментальні права ЛЮДИНИ.
Аспірантка відділу кримінологічних досліджень НДІ ВПЗ
Олеся Белоусова
Дотримання прав людини – запорука розвитку держави
Нещодавно, без перебільшення, весь демократичний світ згадував визначну подію – 74 річницю з дня прийняття першого центрального документа в галузі прав людини – Загальної декларації прав людини.
Закріплені у ній положення з часом набули універсального характеру, про що свідчить надзвичайно високий рівень їх імплементації у національні законодавства. Не стала виключенням і наша держава, яка з проголошенням незалежності обрала курс на наближення до загальновизнаних демократичних стандартів і принципів, у тому числі з прав людини.
Як наслідок, фундаментальні положення Декларації щодо рівності і непорушності прав, верховенства прав людини, рівності перед законом, права на свободу і достатній рівень життя, тощо, увібрала в себе Конституція України.
Не залишалась і наука осторонь проблематики Декларації. Окремі її аспекти, у своїх працях, висвітлювали: У. Кузенко, О. Мережко, В. Погорілко, П. Рабінович, С. Рабінович, О. Фрицький, Г. Харт та інші.
Певен, що до положень Декларації, оскільки її значення важко переоцінити, звертатиметься у своїх працях ще не одна плеяда майбутніх дослідників. Проте, найважливішим є розуміння положень Декларації і слідування ними кожним із нас.
Влучно, свого часу, відповіла членкиня комісії з розробки Декларації та очільниця відповідного редакційного комітету Елеонора Рузвельт на питання де починаються загальні права людини:
«У невеликих містечках поблизу будинку, настільки близьких і настільки маленьких, що їх не побачиш на жодній карті світу. […] І доки ці права не набудуть сенсу там, вони матимуть мало значення де б там не було ще. Якщо громадяни не дбатимуть про захист цих прав поблизу будинку, марні наші сподівання на прогрес у всьому світі».
Вочевидь, лише від нас самих залежить наскільки ми наблизимо нашу державу до міжнародних стандартів, а отже і відповідного рівня нашого життя та наших нащадків. Внесок щодо цього повинен зробити в межах своїх можливостей кожен.
«Якщо бажаєш, щоб світ змінився, – стань цією зміною» – Махатма Ганді.
Аспірант відділу дослідження проблем кримінального процесу та судоустрою НДІ ВПЗ
заступник начальника управління – начальник відділу Офісу Генерального прокурора
Сергій Гриненко
Передумови та наслідки прийняття Загальної декларації прав людини
“По суті ми не можемо мати миру або атмосфери, в якій мир буде наростати, якщо не визнаватимемо прав окремих людей і не погодимося, щоб це було основою, яка б була визнана цілим світом” – ці слова належать Елеонорі Рузвельт, правозахисниці та дружині президента США Франкліна Рузвельта. Саме вона очолювала Комісію з прав людини, яка займалася розробкою проекту документа за назвою «Загальна декларація прав людини». Що ж спричинило появу цього документу, і який внесок ним було зроблено у розуміння світом важливості закріплення прав людини та подальшого їх розвитку на різних рівнях?
Ідея того, що люди мають невід’ємні права, існує в багатьох культурах і стародавніх традиціях. Численні приклади шанованих правителів і найважливіших збірників законів з історії людства показують нам, що цінності, втілені в правах людини, не є винаходом. Вони є результатом всесвітньої потреби людей на пошук справедливості. До Другої світової війни зміст поняття «права людини» не мав чіткого визначення. Слід визнати, що людство усвідомило важливість чіткого закріплення цієї концепції, лише після того як дізналося про жахливі злочини нацистів, які історія досі не бачила.
Права людини – це вираження свободи людини, міра її можливої поведінки. У людини є прагнення свободи. І люди почали говорити, що вони мають право думати, говорити, вірити і діяти так, як вони бажають, а не так, як від них вимагають монархи та правляча аристократія. Закріпленням широкого кола прав людини з можливістю їх подальшого розширення світ намагався підкреслити цінність людини та її прагнення до свободи.
Незважаючи на те, що Загальна декларація прав людини має рекомендаційний характер, її статті стали частинами правових систем більшості держав світу та були покладені в основу інших документів, що розширювали і закріплювали права людини. Закріплені у Декларації права знайшли своє відображення і в Конституції України. Зокрема, право на життя, свободу, особисту недоторканність, право на свободу думки, совісті і релігії, вільне пересування тощо.
На жаль, сьогодні весь цивілізований світ спостерігає за нечуваним порушенням базових прав. Збройний напад Російської Федерації на Україну спричинив серйозні та масові порушення прав людини, що призвело до катастрофічних наслідків. Дослідженнями міжнародних експертів та розслідуваннями українських правоохоронців виявлено та задокументовано тисячі порушень прав людини на території України з початку повномасштабного вторгнення, зокрема, права на життя, свободу, особисту недоторканість, заборону на катування та жорстоке поводження тощо. Яскравим прикладом порушення права на життя є застосування вибухових речовин з великою площею ураження або некерованих ракет у густонаселених районах.
Отже, Україна зіткнулася з неймовірною несправедливістю у ХХІ столітті. Завдяки основам, які були закладені понад 70 років тому Загальною Декларацією прав людини світова спільнота зможе повернути повагу та відновити порушені права людини.
Аспірантка відділу дослідження проблем кримінального права НДІ ВПЗ
Марина Крот
По той бік веселкового прапора: деякі роздуми про дискримінацію представників ЛГБТ-спільноти в умовах війни
У зв’язку з військовою агресією російської федерації росії проти України загострилося питання щодо необхідності забезпечення реалізації фундаментального права особи на захист від дискримінації, проголошеного, зокрема, ст. 7 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року. Як уявляється, поняттям «захист від дискримінації» охоплюються й питання сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності особи. Так, чимало інституцій ООН неодноразово підкреслювали, що будь-яке розмежування прав людей на підставі того, що вони є лесбійками, геями, бісексуалами або трансгендерами, так само як і на підставі кольору шкіри, раси, статі, релігії чи будь-якого іншого статусу, є незаконним.
З цього приводу Управління ООН з прав людини надає широкий спектр порушень прав людини, скоєних проти осіб на підставі їхньої сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. До них, зокрема, відносяться такі:
- насильницькі напади: від агресивних словесних образ і психологічного знущання до фізичних нападів, побиття, катувань, викрадень і цілеспрямованих вбивств;
- дискримінаційні кримінальні закони, які часто використовуються для переслідування та покарання ЛГБТ, у тому числі закони, що криміналізують одностатеві стосунки за взаємною згодою, які порушують право на приватне життя та свободу від дискримінації.
- дискримінаційне поводження, що може мати місце в різних повсякденних ситуаціях, включаючи робочі місця, школи, сімейні будинки та лікарні;
- дискримінаційні обмеження свободи слова та пов’язані з ними обмеження щодо реалізації права на свободу асоціацій та зібрань, включаючи закони про заборону поширення інформації про одностатеву сексуальність під виглядом обмеження її розповсюдження так званої ЛГБТ «пропаганди».
До цього переліку варто додати й «мову ворожнечі», що стала інструментарієм рф в умовах російсько-української війни. Так, «Детектор медіа» було встановлено, що наразі проросійські медіа використовують гомофобію як важіль пропаганди, основними тезами якої є: «ЛГБТ – це ненормально», «Європа – хвора», «НАТО – альянс ЛГБТ», «Росія в Україні воює проти НАТО та ЛГБТ», «Керівництво України – гомосексуали», «ЗСУ – місце для геїв», «Українці помирають за ЛГБТ-паради». Окрім того, ще в березні голова рпц патріарх кирило у своїй проповіді виправдав вторгнення в Україну боротьбою з гей-парадами, назвавши останні «шанованим і допустимим гріхом». Тобто «маркування» людини словом «гей» у цьому контексті забарвлюється виклично у негативний відтінок, таврує, стигматизує, патологізує особу, робить акцент на її «гріховності», меншовартості та слабкості.
Водночас, що цікаво, згідно з дослідженням «Українське суспільство та ЛГБТ напередодні великої війни» 53% українців підтримують заборону дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності на законодавчому рівні. Те саме стосується розпалювання ворожнечі щодо ЛГБТ. А за даними Київського міжнародного інституту соціології в Україні за останні шість років скоротилася кількість громадян, які негативно ставиться до ЛГБТ, — із 60,4% до 38,2% відповідно. Також учетверо зросла кількість тих, хто ставиться до ЛГБТ позитивно, — із 3,3% до 12,8%. Зросла кількість просто байдужих — із 30,7% до 44,8%. Окрім того, важливо підкреслити, що ставлення українців до представників ЛГБТ-спільноти, що безпосередньо беруть участь у спротиві російському вторгненню, досить позитивне: 66% респондентів проти 11% тих, хто ставляться до цього негативно.
Так чи інакше, війна актуалізувала в Україні питання, пов’язані із реалізацією особою своїх сексуальних прав, у тому числі таких, що обумовлені її ЛГБТ-статусом. Так, зокрема, набрала необхідну кількість голосів петиція про легалізацію одностатевих шлюбів, у відповідь на яку Президент України Володимир Зеленський зазначив, що в умовах воєнного стану Конституція України, згідно з якою шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, не може бути змінена. Водночас зазначив і те, що Уряд напрацьовував варіанти рішень стосовно легалізації в Україні зареєстрованого цивільного партнерства у межах роботи з утвердження та забезпечення прав і свобод людини. Окрім того, в умовах розгортання євроінтеграційних процесів 15 грудня на підпис Президенту було направлено Закон України «Про медіа», відповідно до ст. 36 якого на території України в медіа та на платформах спільного доступу до відео забороняється поширювати серед іншого висловлювання, що підбурюють до дискримінації чи утисків щодо окремих осіб та їх груп на основі сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності.
Молодша наукова співробітниця, здобувачка
відділу дослідження проблем кримінального та кримінально-виконавчого права НДІ ВПЗ
Дар’я Куковинець
Науково-технічні засоби в боротьбі зі злочинністю та забезпеченні прав людини
Загальна декларація з прав людини 1948 р. проголошує те, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8), а також те, що кожна людина, для визначення її прав і обов’язків і для встановлення обґрунтованості пред’явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом (ст. 10).
Певним чином ці положення розкриваються в Конвенції Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод, яка закріплює право на справедливий суд (ст. 6) та ніякого покарання без закону (ст. 7). Інші статті вказаної Конвенції також повʼязуються певним чином із забезпеченням прав людини під час кримінального провадження та у звʼязку із обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення (ст. 3 «Заборона катування», ст. 5 «Право на свободу та особисту недоторканність», тощо).
Одним із найбільш важливих прав людини, які необхідно забезпечити в кримінальному провадженні в цілому є право на справедлий суд. У посібнику Європейської конвенції з прав людини до статті 6 зазначається, що «у кожній справі першочерговим завданням Європейського суду з прав людини є оцінка загальної справедливості кримінального провадження. Дотримання вимог справедливого судового розгляду повинне розглядатися в кожній справі з урахуванням розвитку провадження в цілому, а не на основі окремого розгляду одного конкретного аспекту чи одного конкретного інциденту. Проте неможливо виключити, що конкретний фактор може бути настільки вирішальним для того, щоб уможливити проведення оцінки справедливості судового розгляду на більш ранньому етапі провадження (Ibrahim and Others v. the United Kingdom, § 250). Крім того, сукупний ефект різних процесуальних недоліків може викликати порушення статті 6, навіть якщо кожен недолік, взятий окремо, не переконав Суд у несправедливості провадження («Мірілашвілі проти Росії» (Mirilashvili v. Russia), § 165)[1].
Боротьба зі злочинністю в цілому спрямована на забезпечення прав людини. У подальшому під час досудового розслідування та судового розгляду мають бути дотримані права людини і громадянина з метою того, «щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура» (ст. 2 КПК України). Досягти такої мети можна тільки із використанням належних науково-технічних засобів в кримінальному провадженні. Слід звернути увагу, що такі науково-технічні засоби можуть використовувати як сторона обвинувачення, так і сторона захисту. Хоча зрозуміло, що сторона обвинувачення у використанні науково-технічних засобів має домінування (використання слідчої валізи, приладів, інструментів, які дозволяють фіксувати доказову інформацію). У сучасних умовах важливими стають науково-технічні засоби, які дозволяють зафіксувати цифрову інформацію (з компʼютерів, гаджетів, мереж та серверів). Загальною тенденцією у світі стає залучення спеціалістів та судових експертів до процесу фіксації, дослідження та оцінки доказової інформації, які використовують науково-технічні засоби та спеціальне лабораторне обладнання.
Таким чином, науково-технічні засоби в боротьбі зі злочинністю відіграють важливу роль в забезпеченні прав людини, що впливає на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами та обґрунтованість пред’явленого кримінального обвинувачення.
[1] Посібник із статті 6 Європейської конвенції з прав людини. Право на справедливий суд (кримінально-процесуальний аспект). URL: https://www.echr.coe.int/Documents/Guide_Art_6_criminal_UKR.pdf
Аспірантка лабораторії «Використання сучасних досягнень науки і техніки
у боротьбі зі злочинністю» НДІ ВПЗ
Лариса Тарнавська
Демократія не дається задарма
Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 року прийняла і проголосила Загальну декларацію прав людини як завдання, виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина та кожний орган суспільства, завжди (маючи на увазі цю Декларацію), прагнули шляхом освіти сприяти поважанню та дотриманню цих прав і свобод, та забезпеченню, шляхом національних і міжнародних заходів, загального і ефективного визнання, здійснення їх як серед народів держав – членів Організації, так і серед народів територій, що безпосередньо перебувають під їх юрисдикцією.
Прийняття Декларації є загальновідомим фактом, проте мало хто звертає увагу на ті чинники, котрі передували цьому процесу. Перша та друга світова війна – жахливі трагедії, котрі забрали життя мільйонів людей, точна цифра загиблих достеменно невідома й дотепер. Цифра, котра сама по собі говорить: «Досить, схаменіться!». Проте і цієї фрази як ми бачимо, на довго не вистачило, всюди у світі періодично спалахують конфлікти. Яскравий приклад – війна Росії проти України.
Ми бачимо, що нічого в світі не відбувається і не дається «просто так». Завжди існує причина і наслідок. Візьмемо наприклад США – громадянська війна 1861-1865рр., котра призвела до серйозних змін в економічній, політичній і правовій системі Сполучених Штатів Америки. Вона фактично знищила рабовласництво, залишки докапіталістичних соціальних структур також були ліквідовані. Завдяки Гомстед-акту було остаточно вирішено аграрне питання стосовно передачі ще раніше націоналізованих земель Північного Заходу у власність фермерів. «Основа нашої політичної системи – право людей створювати та змінювати устрій управління державою.» – Джордж Вашингтон.
Сполучені Штати по праву можна назвати «батьківщиною» демократії. Це країна, котра раніше за всіх усвідомила необхідність побудови справедливого та рівноправного суспільства. Саме усвідомлення необхідності змін та безперспективності шляху, котрий випливав із домінування «права сильного», саме з цього і бере свій початок демократія.
Бенджамін Франклін, котрий по праву вважається засновником Сполучених Штатів в тому вигляді, якими вони є, бачив демократію в пошуку компромісу, саме «компроміс створює велику демократію». Безумовно, з цим не можна не погодитись. Компроміс – основна і найскладніша складова будь-якого вирішення можливих суперечок в суспільстві. Можна сказати, що компроміс – це синонім демократії в правовому розумінні, в протиставленні тоталітаризму та диктатурі. Сама по собі конституція – це ніщо інше, як компроміс між державою та громадянами цієї держави.
«Свобода завжди знаходиться на відстані одного покоління від зникнення. Ми не передаємо її по крові нашим дітям. За неї треба боротися, захищати і передавати, щоб вони чинили так само, інакше одного разу наприкінці наших років, розповідаючи нашим дітям і дітям наших дітей, як це було в Сполучених Штатах, де люди були вільні» – Рональд Рейган.
Вивчаючи історію можна зробити висновок, що кожна країна робить свій (значний або незначний) особистий внесок. І хочеться вірити, що Україна зробить свій вагомий внесок у світову історію. Хочеться вірити, що все що відбувається – не дарма. На прикладах історії також можна впевнитись в тому, що правда та справедливість в решті-решт перемагають, а отже і Україна переможе!
Аспірант відділу кримінологічних досліджень НДІ ВПЗ
Костянтин Захожай
Куратор заходу
заступниця голови РМУ НДІ ВПЗ
к.ю.н. Аліна Калініна
Українська
English
