Стаття у «Юридичному віснику України» (2012. № 17(878) 28 квіт. – 4 трав.).

Ольга Шило, д.ю.н., доцент, завідуюча сектором дослідження проблем судової, слідчої та прокурорської діяльності Інституту вивчення проблем злочинності НАПрН України

 

 

Наталія Глинська, к.ю.н., ст. наук. співробіт, старший науковий співробітник сектора дослідження проблем судової, слідчої та прокурорської діяльності Інституту вивчення проблем злочинності НАПрН України

 

 

     Однією з гарантій забезпечення прав і законних інтересів особи, яка тримається під вартою, у зв’язку із підозрою або обвинуваченням у вчиненні злочину, є надання їй кваліфікованої медичної допомоги, яка традиційно забезпечується працівниками медичної частини слідчого ізолятора. Втім, цілком зрозуміло, що у багатьох випадках така допомога не може бути визнана достатньою з точки зору реальних потреб заарештовано з огляду на стан його здоров’я. Не слід також і забувати, що виходячи із принципу презумпції невинуватості, вина особи, яка тримається під вартою, ще не доведена, а в окремих випадках, як свідчить правозастосовча практика, і не буде доведена в ході майбутнього судового розгляду, а тому й поводження з нею, зокрема і стосовно забезпечення належною медичною допомогою, має бути таким же, що й стосовно пересічного громадянина, з урахуванням особливостей її процесуального статусу.

У зв’язку з цим вчасною являється новація, запроваджена наказом Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров’я України від 10.02.2012 МЬ239/5/104, яким затверджено «Порядок взаємодії закладів охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України із складами охорони здоров’я питань надання медичної (допомоги особам, узятим під варту» (далі — Порядок).

Положення зазначеного Порядку суттєво відрізняються підходом його розробників до вирішення питання забезпечення медичною допомогою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, щодо якого застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. До прийняття Порядку питання надання медичної допомоги особам, які взятті під варту, регулювались Законом України «Про попереднє ув’язнення» та Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 20 вересня 2000 року № 192, яким було затверджено Правила тримання осіб, взятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту країни з питань виконання покарань».

Першою суттєвою новацією зазначеного Порядку є декларування права особи, узятої під варту, на вільний вибір лікаря, що гарантується п. 2.5. даного підзаконного акту. Сутність цього права полягає в тому, що підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, взятому під варту, з урахуванням особливостей режиму його тримання, надається можливість отримати медичну допомогу не тільки від медичних працівників слідчого ізолятора, а й від лікаря, обраного цією особою.

Втім, зрозуміло, що будь-яка норма залишається лише декларацією поки її реалізація не забезпечена відповідним механізмом, що надає уповноваженому суб’єкту можливість захистити його законні інтереси. Тому на позитивну оцінку заслуговують положення Порядку, якими закріплюється процедура реалізації права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, щодо якого застосований запобіжний захід взяття під варту, на вільний вибір лікаря. Це забезпечує можливість такої особи фактично отримати необхідну медичну допомогу.

Форми реалізації права на вільний вибір лікаря

Аналіз наведених положень зазначеного нормативного акта дозволяє дійти висновку, що цим Порядком передбачено різні форми реалізації права на вільний вибір лікаря, серед яких слід виділити наступні:

1. медичне обстеження особи, взятої під варту. За загальним правилом воно здійснюється лікарем медичної частини СІЗО. Під час медичного обстеження особи, узятої під варту, з метою встановлення діагнозу лікар медичної частини СІЗО використовує дані анамнезу, медичної документації, яка долучена до особової справи, результати огляду, дані лабораторних, рентгенологічних і функціональних методів дослідження. За необхідності керівництво СІЗО подає запит до закладу охорони здоров’я, який надавав медичну допомогу особі, узятій під варту, щодо результатів диспансерного, амбулаторного, стаціонарного нагляду або лікування.

У випадках, коли лікарі медичної частини СІЗО не можуть самостійно встановити діагноз, начальник медичної частини СІЗО подає запит до керівництва СІЗО щодо направлення хворого на лікування до обраного закладу охорони здоров’я з орієнтовного переліку або залучення відповідного лікаря-фахівця закладу охорони здоров’я.

Консультування, обстеження і лікування фахівцями закладів охорони здоров’я (якщо воно можливе в умовах медичної частини СІЗО) здійснюється в медичних частинах СІЗО в присутності персоналу медичної частини. У разі звернення особи, узятої під варту, до лікаря медичної частини СІЗО з проханням про допуск обраного нею лікаря-фахівця лікар медичної частини СІЗО готує медичну довідку про стан її здоров’я та запит до керівництва СІЗО.

Керівництво СІЗО забезпечує допуск обраного особою лікаря-фахівця. Висновок медичного обстеження, консультації та дані щодо проведеного лікування лікарем-фахівцем в обов’язковому порядку включаються до медичної карти амбулаторного хворого або медичної карти стаціонарного хворого.

Відшкодування витрат, пов’язаних із залученням обраного лікаря-фахівця, здійснюється за рахунок особи, узятої під варту, якій надавалась медична допомога, або її родичів;

1. проведення додаткових лабораторних обстежень. У разі їх необхідності, якщо вони не можуть бути проведені в медичних частинах СІЗО (наявним обладнанням, лабораторіями та обсягом медико-санітарної допомога не передбачено проведення цих обстежень), такі обстеження проводяться на базі закладів охорони здоров’я з орієнтовного переліку;
2. надання медичної допомога у закладах охорони здоров’я. Якщо за результатами огляду чи обстеження особи, узятої під варту, встановлено, що вона потребує надання медичної допомоги у закладі охорони здоров’я, лікар медичної частини СІЗО повинен підготувати медичну довідку про стан здоров’я особи, узятої під варту, та звернутися із запитом до керівництва СІЗО.

Керівництво СІЗО повинно забезпечити перевезення особи, узятої під варту, до закладу охорони здоров’я, який має бути передбачено орієнтовним переліком закладів охорони здоров’я для надання медичної допомоги особам, узятим під варту, та направити довідку про стан здоров’я особи, узятої під варту, органу або особі, в провадженні яких знаходиться кримінальна справа цієї особи. Такий орієнтовний перелік має бути визначено управліннями охорони здоров’я обласних державних адміністрацій та управліннями Державної пенітенціарної служби України в областях. (Враховуючи, що зазначений Порядок набув чинності 24.02.2012 р., такий орієнтований перелік закладів охорони здоров’я, в яких можуть лікуватися особи, взяті під варту, на сьогодні ще не оприлюднено);

1. надання невідкладної медичної допомоги. Якщо особі, взятій під варту, потребується невідкладна медична допомога, вона повинна надаватися лікарем СІЗО, а у разі неможливості надання такої допомоги у повному обсязі — бригадою швидкої медичної допомога. Керівництво СІЗО зобов’язано забезпечити своєчасний виклик бригади швидкої медичної допомоги.

У разі прийняття бригадою швидкої медичної допомоги рішення про необхідність госпіталізації особи, узятої під варту, перевезення її до закладів охорони здоров’я з орієнтовного переліку, де така допомога може бути надана, здійснюється цією бригадою. Керівництво СІЗО, як зазначено вище, забезпечує охорону особи, узятої під варту.

У разі госпіталізації особи, узятої під варту, до закладів охорони здоров’я керівництво СІЗО повинно повідомити особу або орган, у провадженні яких перебуває кримінальна справа, а також родичів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, узятого під варту, або його законного представника.

Обов’язок створення належних умов для надання медичної допомога підсудному, узятому під варту, покладається на лікаря медичної частини СІЗО, начальника медичної частини СІЗО та керівництво СІЗО.

Питання правосвідомості

Отже, підбиваючи підсумки, слід визнати, що на сьогодні створено належне правове підґрунтя для забезпечення особи, взятої під варту, необхідною медичною допомогою. Втім, реалізація цього права залежить не тільки і не стільки від його правового забезпечення, скільки від того, чи не зведуть його нанівець, залишивши лише декларацією, різноманітні детермінанти неправового характеру (людський фактор, правосвідомість практичних працівників, які не завжди готові визнати пріоритет забезпечення прав людини у сфері кримінального судочинства, корупційні практики тощо).

Саме у площині правосвідомості працівників слідчого ізолятора знаходиться неухильне виконання ними своїх професійних обов’язків, зокрема, стосовно створення належних умов для надання медичної допомоги особі, узятій під варту. Неналежне виконання цього обов’язку викликає необхідність у захисті прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, узятого під варту. Втім, чинне законодавство, на жаль, не містить ефективного механізму його здійснення. Гак, відповідно до п. 1.5.5. Правил тримання осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань працівники слідчих ізоляторів у межах .повноважень, наданих Законом України “Про попереднє ув’язнення” та іншими законодавчими актами, самостійно приймають рішення і несуть за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну чи кримінальну відповідальність, у тому числі за невиконання або неналежне виконання обов’язків, передбачених цим Законом іншими нормативно-правовими актами, та порушення прав осіб, взятих під варту.

Оскарження дій чи бездіяльності працівників і керівників СІЗО

Відмова лікаря медичної частини СІЗО, начальника медичної частини СІЗО та керівництва СІЗО від надання можливості своєчасно отримати медичну допомогу, рівно як відсутність реагування цих осіб на звернення обвинуваченого, підсудного, що тримаються під вартою, чи їх захисників щодо надання медичної допомога належного рівня та створення необхідних умов для реалізації права на вільний вибір лікаря може бути оскаржена прокурору, на якого відповідно до ст.121 Конституції України покладено здійснення функції нагляду за додержанням законів при застосуванні заходів примусового характеру, пов’язані з обмеженням особистої свободи громадян. Ст. 13 Закону України «Про попереднє ув’язнення» регулює порядок надсилання скарг осіб, взятих під варту. Втім, у ній взагалі не передбачено порядку оскарження, працівників СІЗО, а так його керівництва, адже цій статті йдеться лише про оскарження дій особи, яка проводить дізнання слідчого, прокурора та постанови судді про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або щодо продовження його строків, про застосування тимчасового чи екстрадиційного арешту. На наш погляд, це є суттєвою прогалиною чинне законодавства, яку необхідно усунути. Вважаємо, що при оскарженні дій бездіяльності керівниці СІЗО, скарга осіб, узяті під варту, мають надсилатися за тим самим порядком що й скарга на вищезгадані дії та рішення, тобто через адміністрацію місця попереднього ув’язнення протягом доби з часу їх надання. Крім того, рішення прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлені законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповіді до частини першої, друг статті 55 Конституції України.

Однак чинний КПК не містить порядку оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності працівника слідчого ізолятора. Відсутність такої процедури фактично призводить до відмови у наданні судового захисту прав та законних інтересів особи, що є неприпустимим з огляду на ст. 64 Конституції Україні відповідно до якої право на судовий захист належить до тих фундаментальних прав людини, які в жодному разі не можуть бути обмеженні. До того ж, згідно з принципом 33 Зводу принципі захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув’язненню у будь-які формі, прийнятих Резолюцією 43/173 Генеральне Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 року, затримана або засуджена особа повинна мати можливість звернення до суду з питань неналежного поводження з нею з боку адміністрації установи.

З огляду на сказане вважаємо, що оскарженні рішень, дій чи бездіяльності працівників слідчого ізолятору в умовах чинного законодавства має здійснюватися за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, а і контексті ідеології нового Кримінального процесуального кодексу України, яким запроваджується інститут слідчого судці, скарги даної категорії мають бути віднесені до його відання.