Стаття у «Юридичному віснику України»  (2015. № 51-52 (26 груд. 2015 р. – 3 січ. 2016 р.). С. 16,17).

         Тісна співпраця поліції з місцевими громадами, взаємодія державних і недержавних суб’єктів є нормою при запобіганні злочинності у провідних країнах світу (Японія, США, країни-члени ЄС). Тісне співробітництво поліції та громадськості у вказаних державах досягається завдяки високій довірі населення до органів правопорядку. Україна, як відомо, не може похвалитись високим рівнем довіри українців до правоохоронних органів та їх партнерськими відносинами. Протягом 2010–2013 рр., за даними різних соціологічних установ, рівень довіри громадян до української міліції знаходився в межах 1-7 %. Тоді, як наприклад, у ФРН цей показник становить понад 80 %. До того ж роздутий до останнього часу міліцейський штат у 300 тис. осіб не гарантував ефективність діяльності органів внутрішніх справ: станом на 2013 р. в Україні на одного міліціонера припадало до 2 розкритих злочинів. Для порівняння: у Великій Британії – 29, в США – 12, навіть в Росії має місце 7 розкритих злочинів на одного поліцейського. Низька довіра населення нашої країни до міліції та незадовільні показники розкриття злочинів пов’язані знову ж таки із недостатнім налагодженням партнерських відносин органів кримінальної юстиції із населенням.

         У західних країнах світу, на відміну від України, вже давно зрозуміли, що використання безкоштовної допомоги добровольців у правоохоронній діяльності не лише формує сприятливу соціально-психологічну обстановку в суспільстві, але й значно заощаджує кошти Державного бюджету. Крім цього, створення відповідних нормативних підвалин у вказаній сфері активізує інститути громадянського суспільства щодо запобігання злочинності, а відтак – вивільняє час, сили і засоби поліцейських. Це сприяє перенесенню їх увагу з другорядних на більш важливі виробничі питання правоохоронної діяльності.

            Закон України «Про міліцію» від 1990 р., що втратив чинність, хоча і містив деякі положення про взаємодію із громадськості, однак на практиці вони зводились нанівець через відсутність довіри громадян до міліції. Слід відверто визнати, що й Закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 2000 р. на даний час є морально застарілим, не охоплює сучасних форм громадського впливу на злочинність. Єдиним виходом зрушення з мертвої точки катастрофічної ситуації у сфері запобігання злочинності шляхом зближення громадян із правоохоронними органами, підвищення рівня їх взаємодії та налагодження партнерських відносин є реалізація положень Концепції реформування кримінальної юстиції України, прийнятої ще у далекому 2008 р. В ній передбачається створення в нашій державі правоохоронної системи нового зразка, яка була б трансформована із механізму переслідувань і репресій в інститут захисту й відновлення порушених прав осіб. Для органів кримінальної юстиції, в першу чергу поліції, пріоритетною має стати не каральна, а соціально-обслуговуюча функція.             Слід зазначити, що правовою основою реалізації даної функції та більш активного залучення громадськості до запобігання злочинності став Закон України «Про Національну поліцію», прийнятий 2 липня 2015 р. Низка статей зазначеного Закону присвячена практичній реалізації соціальної спрямованості української поліції: надання допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин її потребують (п. 4 ст. 2); взаємодія з населенням на засадах партнерства (ст. 11); громадський контроль поліції (Розділ VIII), який полягає у звітуванні перед громадськістю про поліцейську діяльність (ст. 86), прийнятті резолюції недовіри керівникам органів поліції (ст. 87), систематичному інформуванні громадськості про стан правопорядку та заходи, які вживаються для запобігання злочинам (ст. 88), проведенні спільних проектів з громадськістю     (ст. 89).             Як бачимо, новий Закон України «Про Національну поліцію» на відміну від Закону України «Про міліцію» закріпив окремий розділ щодо контролю за діяльністю поліції. Функції поліції із окремих завдань поки що нормативно, але перетворюються у послуги поліції. Основною серед них має стати так звана соціально-обслуговуюча послуга (функція). Це означає, що український поліцейський має в першу чергу бути захисником, охоронником, помічником, консультантом тощо, а в останню чергу – представником влади й службовою особою, яка має право затримати і притягти до відповідальності. Принаймні такий підхід вироблений у розвинених країнах світу (Японія, Велика Британія).             Закон України «Про Національну поліцію» в ст. 9 акцентує увагу на відкритості та прозорості роботи поліції. Остання покликана забезпечувати постійне інформування громадськості про свою діяльність у сфері охорони та захисту прав і свобод людини, протидії злочинності, забезпечення публічної безпеки і порядку. Це є важливими умовами підвищення довіри населення України до органів кримінального переслідування. Великим здобутком зазначеного нормативно-правового акту слід визнати положення ст. 11 про те, що рівень довіри населення до поліції є основним критерієм оцінки ефективності діяльності органів і підрозділів поліції. Передбачається, що оцінка рівня цієї довіри проводитиметься незалежними соціологічними службами в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Нагадаємо, що внутрішньовідомча оцінка ефективності діяльності міліції за усі роки незалежності України здійснювалась за радянськими підходами, коли основним критерієм були кількісні показники: кількість зареєстрованих злочинів і правопорушень, чисельність виявлених злочинців і правопорушників. Застарілі критерії оцінки роботи міліції створювали підґрунтя для службових зловживань. Вони полягали у фальсифікації показників офіційної статистичної інформації про злочинність у державі та створенні істотної частини так званої штучної латентної злочинності.             Із прийняттям Закону України «Про національну поліцію» можна говорити про позитивні зміни ставлення українців до новостворених підрозділів патрульної поліції, які сформовані у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Миколаєві. Незалежні результати соціологічних досліджень показують, що рівень довіри населення до патрульної поліції у рази вищий порівняно із довірою до міліції. В окремих містах цей показник коливається від 52 % до 85 %. Безперечно, це є великим, але проміжним, здобутком реформування української міліції. Очевидно, що слід скористатись на даному етапі високою довірою громадян до поліції та створити організаційно-управлінські умови для розширення участі населення в охороні правопорядку та інших видах діяльності, що поширені за кордоном.             Узагальнення прогресивного міжнародного досвіду громадського впливу на злочинність показав, що Україні є що запозичувати у вказаній сфері. Необхідно створити матеріальні стимули для добровільного повідомлення громадянами про злочини, що вчинені чи готуються. Наразі в українському суспільстві простежується велика психологічна прірва між органами правопорядку та громадянами. Доброчесне інформаторство, що поширене за кордоном, не сприймається в Україні. Дії таких осіб більшістю громадян розцінюються як зрада, наклеп, помста, але не як громадянський обов’язок чи активна громадянська позиція. Напевно, має сплинути певний час, щоб наше суспільство було готове до тісного співробітництва із поліцією. Наприклад, в США у              м. Бостон із запровадженням у середині 80-х років ХХ ст. програми грошової винагороди у розмірі від 100 до 1000 дол. США за надання такої інформації, а також інших видів взаємодії із громадськістю вдалось скоротити протягом 1986–1996 рр. рівень злочинності на третину.             Можна навести подібні приклади й на пострадянському просторі. В Російській Федерації законодавством передбачена матеріальна винагорода до 3 млн руб. (майже 43 тис. дол. США) осіб, які надали поліції відомості про вчинений злочин чи злочинця, який знаходиться у федеральному розшуку. В Республіці Казахстан набирає обертів діяльність Агентства по боротьбі з економічною та корупційною злочинністю, яке лише у 2013 р. виплатило інформаторам понад 25 млн тенге (75 тис. дол. США). Також в цій країні є поширеною практика грошового заохочення активних дружинників, які у складі громадських патрулів охороняють правопорядок. Однак Закон України «Про Національну поліцію» не передбачає положення про грошове заохочення громадян, які повідомляють про вчинені кимось злочини. Між тим Закон України «Про міліцію», що втратив чинність, закріплював матеріальне і моральне заохочення громадян, які надають допомогу в охороні правопорядку та боротьбі із кримінальними правопорушеннями. Наразі в Україні не сформований фонд такої виплати, відсутній реальний механізм оперативного матеріального заохочення. Тому виникає необхідність у предметному розгляді парламентарями цього положення та внесення відповідних доповнень до чинного законодавства України у вказаній царині.             У Великій Британії, США, Австралії та інших державах поширена профілактична програма «Під доглядом сусідів». Вона передбачає повідомлення до поліції про осіб, які здійснюють спробу крадіжки чи вчинення іншого злочину щодо майна сусідів. Кругова пильність забезпечує належний рівень правопорядку. Більше того, щомісяця і навіть частіше організовуються зустрічі шерифа із мешканцями мікрорайону, де останні можуть повідомити про факти відомих їм подій і, у свою чергу, отримати корисну інформацію від поліцейського. У Великій Британії зближенню місцевої поліції і підданих сприяє виконання поліцейськими їх службових обов’язків без вогнепальної зброї. Аналогічно діє поліція Японії, принципи взаємодії якої із населенням є взагалі унікальними. Часто японські поліцейські працюють і одночасно проживають із своєю родиною у поліцейському відділку (будка чи пост). Це їм забезпечує довірливі стосунки із сусідами. Для поліції Японії є нормою пригостити відвідувача відділку чаєм чи надати у користування парасольку у разі дощу.             У Великій Британії налічується чимало загальнодержавних громадських формувань з охорони громадського порядку. Правопорядок ними забезпечується шляхом патрулювання разом із поліцейськими. За словами колишнього міністра МВС Великої Британії Т. Мей, найбільш вдалим нововведенням у місцевій поліції за кілька десятків років є інститут добровільних помічників поліції. Вони без вогнепальної зброї разом із поліцейськими здійснюють охорону правопорядку у багатьох графствах цієї країни. Що ж до України, то помічник слідчого виконує більше не правоохоронну, а кур’єрську функцію. Вона полягає у врученні повісток учасникам досудового розслідування та виконанні інших другорядних доручень слідчих, навіть не пов’язаних із його посадовими інструкціями.            У вказаних державах широко впроваджуються програми профілактики різним видам злочинності (неповнолітніх, рецидивній, організованій, наркотичній) із залученням добровольців та волонтерів до виконання їх заходів. Зацікавленості громадян в участі у подібних програмах сприяє створення певних пільг. Наприклад, у 2009 р. в США у м. Чикаго безробітним була надана можливість платного патрулювання у громадських місцях із можливістю отримання суттєвої знижки при вступі у певні вищі навчальні заклади. В Нідерландах, як й в інших європейських країнах, роботодавці під час прийняття на роботу нових працівників звертають увагу на їх волонтерський досвід або безкоштовну участь у патрулюванні вулиць в якості добровольців.            В США та Великій Британії популяризації допомоги поліції з боку пересічних громадян та підвищенню іміджу поліції приділяється велика увага. Для цього на регулярній основі запроваджуються так звані дні відкритих дверей у відділках поліції, де представники місцевої громади можуть: у неформальній обстановці поспілкуватись із шерифом; відвідати лекції на правову тематику; отримати поради від правоохоронців щодо зменшення віктимності, убезпечення власного життя, здоров’я і майна від кримінальних посягань; вивчити основні прийоми самооборони та ін. В США у багатьох штатах проводяться просвітницькі заходи у виді тижневої літньої школи для юнаків, де останні вивчають основи поліцейської діяльності. Великі громадські організації правоохоронної спрямованості щороку організовують свята, карнавали, пікніки, на які запрошуються усі бажаючі. Все це є прогресивними механізмами розширення стратегії громадського впливу на злочинність.            Отже, аналіз Закону України «Про Національну поліцію» показує, що він аж ніяк не є спробою повернення у минуле чи певним пострадянським нормативним атавізмом. Вказаний Закон, безперечно, створює правові умови для налагодження партнерських відносин поліції й українців, виступає своєрідним кроком до народу України. Але при цьому слід визнати, що існує низка напрямів, які мають бути враховані у вказаному нормативно-правовому акті, з огляду позитивного міжнародного досвіду участі громадськості у запобіганні злочинності.

Колодяжний Максим Геннадійович,

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу кримінологічних досліджень Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України